А Бог дарував мені вчительську долю.

Не ту, що гладенька, не ту, що по полю

Між квітів пахучих стежиною в’ється,

З краплини роси тобі щиро сміється.

Не ту, що байдужа, не ту, що не знає,

Де мрія дитяча по світу блукає …

А ту, що у серці пташиною б’ється

І перед лихом ніколи не гнеться.

Таку, що не спиниш, не скажеш: доволі…

Бо вчитель – це сцена, де є усі ролі.

І кожну не грати, а нею прожити

І душу дитячу у щастя зліпити.

Любов’ю горіти, на мить не згасати,

Якщо й не вдалося навчити літати.

Весь світ пелюстковий до ніг пригорнути,

Щоб радість відчути – Людиною бути.

У тому вся суть: не для себе прожити,

А когось хоч трішки навчити любити,

Побігти в ромашки по літньому полю…

Спасибі, Господь, за учительську долю.

О. Коваль